«Я можу не погоджуватися з чиїмись вчинками, але це вибір людини, яка їх робить», – Олексій Погребний

Олексій Погребний – керівник напрямку кейс-менеджменту ВБО «Конвіктус Україна». Працює в Боярці. Людина, яка вживає наркотики, може обміняти використані шприци на нові та отримати необхідну консультацію саме від кейс-менеджера. А основне його завдання – довести людину до лікування. Як це зробити – Олексій знає не з чуток, адже сам до 2007 року вживав наркотики. Про соціальну роботу як покликання, особисту мотивацію та  толерантність в різних країнах – далі в інтерв’ю.

– Олексію, з чого складається робочий день «в полі» кейс-менеджера?

 Протестував, виявив ВІЛ-інфекцію. Завдання кейс-менеджера – «поставити» людину на лікування. Усі дні різні – це або консультування, або їдеш до лікаря, стоїш у черзі, підтримуєш людину в процесі. Буває, треба порада –  телефонують ввечері. Я на зв’язку весь день, крім нічного часу. Більшість наших клієнтів не мають мотивації займатися своїм здоров’ям. ВІЛ-інфекція візуально ж не заважає. Наприклад, зламав руку – вона не працює, вже потрібно іти до травматолога, накладати гіпс. А ВІЛ не видно, навіть якщо людина здогадується чи знає свій статус – вони не хочуть лікуватися. Бо зараз себе добре почувають, навіщо щось змінювати? Тому доводиться мотивувати. Є і вмотивовані, але їх мало.

– А як мотивувати?

– Тут уже по-різному. Але це великий шмат роботи. В процесі розмови виявляються гаєчки, за які треба крутити і доводити до лікування. В принципі, воно не так, як хотілося, але все одно рівень назначення лікування – високий. З практики і після завершення нашого супроводу – всі все одно звертаються до нас – бо це ми розпочали, всі хочуть поговорити саме з нами. Споживачі ін’єкційних наркотиків можуть лікування покинути, тоді їх потрібно знаходити та мотивувати знову. Може бути пожиттєвий наш супровід.

– Які це «гаєчки»? Сім’я, робота?

– По-різному, до кожного підхід дуже індивідуальний. Наприклад, мені подобається, коли їдемо з регіонів в обласний центр СНІДу, то є час в дорозі порозмовляти – людина знає про статус, але вона в шоці, мовчить. І ти собі реагуєш по ситуації. Коли ти витрачаєш дві години на дорогу в один бік, то можна використати цей час з користю. Можна півдороги мовчати, а можна говорити про все на світі: футбол, економіка, будь-що. А потім раз… і людина заговорила! Є сім’я, є здоров’я, є лікування гепатиту, є люди, які хочуть перестати вживати наркотики. Немає однієї схеми, все дуже індивідуально. І всі консультації різні. По шаблону не вийде.

– Як ви потрапили в «Конвіктус Україна»?

– Я з 2013 року в «Конвіктусі»: пройшов шлях від  аутріча до керівника напрямку. Як прийшов? Вживав наркотики. А після реабілітації займався служінням – я проходив реабілітацію в християнському центрі. В церкві, де я знаходжуся, одним із служінь є – профілактика негативних соціальних проявів, це в нас так називається. Це – вживання наркотиків, тютюнопаління, алкоголь, інфекції, які передаються статевим шляхом і тд. Я проходив навчання там – тренінги, семінари. У мене є сертифікати. І займався цим у школах, технікумах, коледжах. Проводив лекції інформаційні. Потім в Боярці побачив оголошення, що якась там організація проводить тестування, мені стало цікаво. Але в моєму розумінні було по-іншому: профілактика – це не збереження здоров’я, а працювати, щоб людина зовсім покинула вживання наркотиків. Ми рік мали дискусії з іншими колегами, як ця профілактика має бути. Але потім я побачив, що на цьому етапі теж можна допомагати людям. І мені запропонували стати аутрічом. Так і розпочалася моя співпраця з «Конвіктусом».

– З ким найважче працювати?

– Під час лекцій в школах чи технікумах ти поговорив, наче розказав, навів приклади, але що відбувається насправді в житті підлітка  –  ти ж не знаєш. У нас основна група роботи – це споживачі ін’єкційних наркотиків або близьке їхнє оточення. Наприклад, у клієнта виявлили ВІЛ-інфекцію. Коли вони відкриті до родичів – це класно. Якщо вони діляться з родичами, ти теж тестуєш родичів та сім’ю. Одна в нас була історія, що чоловіка із запаленням легень поклали в лікарню – знайшли туберкульоз і виписали.  Потім був результат – ВІЛ. І він все: у мене дружина, я негідник, а вона така хороша. Пацієнт повинен сам сказати дружині. Він сказав. Там шок, довелося працювати ще з нею. Ми з дружиною клієнта години півтори говорили, тоді протестувалися, у неї нічого не знайшли. Класно, коли дружина буде стимулювати його лікуватися. Але буває так, що і не кажуть. Наприклад, був клієнт, який у Фейсбуці пише гарні такі пости «сім’я, треба берегти», а сам не розповів дружині, що він з ВІЛ. Це відповідальність за іншу людину! Одна справа, коли ти неадекватний споживач і тобі все одно на всіх, а інше – коли ти транслюєш одне, а поводишся зовсім по-іншому.

– Який період часу відбувається супровід?

– 5 місяців по документах. 2 місяці від тестування до обліку, 2 місяці від обліку до АРТ (антиретровірусна терапія), і потім 1 місяць – вже з АРТ. Це на папірчиках так, адже все одно клієнти дзвонять нам і далі.

– Як клієнти дізнаються, до кого звертатися?

– Я довго працюю, то деякі самі знають, де і коли нас шукати. Зараз всі читають все в інтернеті, у Фейсбуці – я там все пишу. Багато зареєстровані у Фейсбуці, це вже не є проблемою. Вони читають, а потім – той тому сказав, той – тому. І наші працівники, як працюють, вони ж теж знають точки.

– Що вас особисто мотивує  працювати?

– Після того, як я перестав вживати наркотики, я зрозумів, що таким людям потрібна допомога. Це мене мотивує дуже. Я отримую задоволення від своєї праці. Я думаю, що всі люди отримують задоволення від праці. Побудував щось або зробив – і аж легше стає. Я, наприклад, зараз будую будинок. Після роботи пішов щось поробив, а зранку виходиш – і в мене вже щось зроблене, це так радує! Так і тут – я не можу сказати, що всі відразу покидають вживати наркотики. Дехто помирає, дехто покидає, дехто в тюрмах. Але ти даєш людині шанс, доклав до цього зусилля. А якщо ця людина змінилася, то взагалі – дуже класно.

– Є клієнти, які стали друзями вам?

– Так, вітають зі святами. Ми для них – медики (сміється). Буває, дзвонять, пишуть, пригощають тістечками.

– А чим у вільний час займаєтеся?

– Я люблю підводне полювання. Це взагалі окрема тема для мене – люди користуються фосфатними пральними засобами. І від цього починає цвісти вода. Ми колись пірнали на одному місці постійно, а тепер приїздимо туди – пірнаєш і нічого не видно. На Дніпрі, наприклад, вже дуже багато цього цвітіння. Раніше пірнаєш – видно 2-3 метра, а зараз – тільки метр. Ще займаюся паверліфтингом та боксом. Займався боротьбою до наркотиків, а зараз оце вирішив боксом. Книги читаю теж, пам’ятаю, як в семінарії вчився, вже все поскладав, а лишилися трохи хвости. І я пояснюю, що  в мене двоє дітей, не можу спокійно ніде знайти кутка, щоб почитати і підготуватися. То мене зрозуміли і кажуть – просто пиши роботи, складеш. А коли є вільний час, я його називаю «мертвий час», коли нічого не роблю, читаю. В метро, наприклад, їду – читаю. Люблю різні фентезі: «Хоббіт», «Володар перснів». А за освітою я землевпорядник, але це просто диплом, я ні дня не працював за освітою. Це мама казала: «Треба диплом, треба диплом!». У Боярці є коледж, я думаю: «Ну ладно, піду вчитися».

– Як виховати толерантність суспільства до людей, які вживають наркотики?

– Це дуже важке питання. Складно для мене, бо іноді люди наводять такі приклади, які мені дуже неприємні. От елементарно: людина вкололася і викинула шприц прям у під’їзді з відкритою голкою. Або на дитячому майданчику. Люди це фотографують, викладають в інтернет. Колись просто ж не було в усіх смартфонів, а зараз – все дуже легко з інформацією. А сама ситуація – жахлива. Я це розумію, але все одно всі люди різні. Намагаюся наводити інші приклади. Той, хто сам не зіткнувся з наркоманією у родині, з тим дуже важко розмовляти на цю тему. А от той, хто зіткнувся, він по-іншому ставиться, бо знає, що його друг/батько/тітка теж були в такій ситуації. Тоді я ще розповідаю про своє життя, що наркотики можливо покинути, є надія, що ваша близька людина це покине і все буде добре. Я пояснюю, що всі наркомани – теж люди.

– Чи є різниця у сприйнятті та роботі у нас і за кордоном?

– Ми були в Німеччині у 2015 році з «Конвіктусом». У них теж проходять роботи, але що мені подобається у нас: «Конвіктус» проводить дослідження і знаходить закриту групу. Із закритою групою вже починає працювати. Моя думка – що в нас так багато таких закритих груп через те, що суспільство – не дуже толерантне. Так, скрізь є негідники. Є людина, яка вживає наркотики, і якщо вона хоче вколотися – вона вколеться. Якщо ти будеш на неї довго дивитися і ніби не давати цим вколотися – вона при тобі вколеться. Це хвороба. От він вколовся і хоче викинути шприц. Але через те, що в нас у законодавстві – 0,01 грама – це кримінальна справа, він розуміє, що зараз він вийде з цим шприцом, його зловить поліція і все. І, може, він і хотів би донести до смітника той шприц, але боїться. Або дорогою на нього можуть напасти сусіди чи ті, хто побачили. Тому людина закривається, викидає куди-небудь і все. Чим більше їх ганяють – тим більше група закривається. За кордоном – усі відкриті, там так: хочеш вживати наркотики – ноу проблем, вживай. А наші групи треба шукати, вираховувати. Це складно. Але потрібно просто все більше висвітлювати.

– Ви виховуєте толерантність серед своїх дітей?

– Вони ще маленькі. Я не знаю, як про своє життя розказати. А виховувати толерантність нескладно. Кожен сам відповідає за своє життя. Я можу не погоджуватися з чиїмись вчинками, але це вибір людини, яка їх робить. Навіть якщо мені це не подобається – це моя проблема.